Особистість Крішнамурті взагалі не важлива. Важливо те, що ми досліджуємо, вивчаємо, спостерігаємо і мислимо ясно, не намагаючись зрозуміти того, хто говорить, але зрозуміти разом те, що сталось з людством, що відбувається зі світом і яке наше відношення до нього.
Ми все частіше чуємо від інших, що ми повинні думати і що робити з проблемами в нашому житті і в навколишньому світі. Крішнамурті протистоїть цьому рухові, кажучи, що найважливіше – це з’ясувати все самому. Він відкидає будь-який авторитет, як свій, так і гуру, релігій, психологів, філософів та політиків, кажучи, що немає ні вчителя, ні учня. Натомість він пропонує, щоб ми, як двоє друзів, можливо, сидячи в парку чи прогулюючись тихою вуличкою, дружно, відверто і невимушено обговорювали глибокі проблеми життя.
Цей напрочуд простий та прямий підхід відображений у мові, яку використовує Крішнамурті. Незважаючи на те, що він говорить про найглибші та найсерйозніші речі, його мова освіжаюче вільна від професійних термінів та риторики, він використовує щоденні слова для пояснення універсальних тем, які нас зачіпають, такі як страх, самотність, освіта та відносини. Його підхід може виглядати як безкомпромісний, втім він говорить з щирою турботою про людство з вкрапленнями мудрого гумору.
Немає ні вчителя, ні учня.
Може здаватись, що вчення Крішнамурті інтелектуальні і що нам потрібно робити зусилля, аби зрозуміти їх когнітивно. Зрештою, саме так нас здебільшого навчають вчитися, накопичуючи знання та досвід. В дискусіях з людьми з різних сфер життя він відкидає інтелектуальні відповіді, породжені думкою та пам’яттю, шукаючи спражні відповіді, які поглиблюють дослідження або відповідають йому на “тому ж рівні, з тією ж інтенсивністю, в той же час”. Лише тоді, каже він, можливий інсайт та нове розуміння. Звичайно, діалог з Крішнамурті вже неможливий, тож наше завдання сьогодні глибоко долучитись до зустрічі, коли ми читаємо чи дивимось відео з Крішнамурті, або слухаємо унікальне зібрання робіт, які він залишив, та використовувати його слова та наші відносини як дзеркало.
Він для нас як дзеркало, в яке можна дивитись. Це дзеркало не є авторитетом. В нього немає авторитету, воно просто дзеркало. І коли ви це чітко бачите, розумієте що саме ви бачите в цьому дзеркалі, тоді розбийте та викиньте його.
Вчення Крішнамурті унікальні за сферою застосування, глибиною та підходом. Бачачи готовність, з якою ми створюємо ідеї та концепції, він часто відмовлявся визначати та пояснювати основи життя, які він так радикально дослідив – свободу, співчуття, любов, релігію, креативність тощо – в позитивному ключі, натомість підходив до них з негативної точки зору:
Власне, що таке релігія? Аби зрозуміти що таке релігія, ми мусимо відкинути те, чим вона не є. Тоді ось вона. Те саме з любов’ю. Любов — це не ненависть, ревнощі, амбіції чи насильство — отже, коли ви відкидаєте все це, є інше, а саме співчуття. В той самий спосіб, якщо ви відкидаєте те, що не є релігією, ви відшукаєте що є справжньою релігією, що є справжнім релігійним умом.
Що це за заперечення, яке є центральним у вченні Крішнамурті? Чи можна його визначити, не перетворюючи на ідею чи щось, що потрібно практикувати? Це може бути так просто, як бачити фальшиве як фальшиве, і відкинути його геть.
Ми швидко створюємо уявлення про себе та інших, а це означає, що наші відносини відбуваються за цими уявленнями.
минулого, отже дивлячись на світ, на наше життя та проблеми, чи можемо ми бачити наново, вільно від минулого, без думки? Це бачення без спостерігача й усвідомлення, що спостерігач є тим що спостерігається, корінне для можливості трансформації. Справді, ілюзорний поділ на спостерігача та спостережуване цілком може бути саме тим розділенням та конфліктом всередині нас та в світі.
Коли ви справді зрозумієте, не вербально, не інтелектуально, а по-справжньому, як щось істинне, тоді ви побачите, що коли спостерігач є спостережуваним, увесь конфлікт припиняється, а отже все наше відношення один до одного проходить радикальну трансформацію.
Саме цю трансформацію Крішнамурті вважає такою терміново необхідною в нас самих, а отже, і в світі.
Куди б ми не дивились, усюди проблеми різного роду. Те ж саме часто відбувається в наших відносинах та в нашому внутрішньому житті. Крішнамурті піддає сумніву нашу схильність вирішувати ці проблеми з допомогою думки та з часом. Час та думка — синоніми для Крішнамурті, де думка завжди походить з минулого, а тому є обмеженою. Час, мабуть, найрадикальніший елемент його вчень, який протистоїть поширеним релігіям, технікам та системам, які популяризують час як засіб для змін: я — такий, я стану отим; “те, що є” і “те, що має бути”. Крішнамурті наголошує:
“Зміна, яку ми знаємо означає рух у часі, і цей рух, як розрізання мечем повітря — він не робить нічого, а лише виробляє активність. Але коли ви зрозумієте весь процес, значення та значущість зміни, і тим самим дасте їй відпасти від вас, ви побачите, що ум у стані тиші, в якому весь рух припиняється і що новий рух тиші не розпізнається, а тому не переживається. Такий стан не потребує зміни; він у постійному русі, а тому поза часом. Тоді є дія, яка є правильною, істинною, завжди й над всіма обставинами.
В дослідженні Крішнамурті завжди десь неподалік є щось неназване.
В наших відносинах, чи можливо побачити іншого без минулого, яке існує в нас у формі образів, а зустріти його наново? Ми швидко створюємо уявлення про себе та інших, що означає, що наші відносини відбуваються за цими уявленнями. Ми можемо думати, що це приносить безпеку, або принаймні комфорт, але Крішнамурті наголошує:
Думка створює дуже багато образів внутрішніх та зовнішніх в усіх наших відносинах, тому у відносинах є розкол, який неодмінно призводить до конфлікту та роз’єднання.
Зрештою ці образи, які проявляються в країні, релігії та групі, спричиняють конфлікти та війни, які ми бачимо по всьому світові.
Крішнамурті часто завершує бесіду чи серію бесід, посилаючись на аспект життя, який ми часто тримаємо на дистанції — смерть. Він говорить про нашу прив’язаність до інших, до ідей та речей, і бачить смерть, як справжнє закінчення всього, за що ми тримаємося. Але чи смерть це щось, що з’являється наприкінці життя, або ж вона є частиною самого життя? Виклик Крішнамурті — завершувати кожен день, кожен момент так, ніби ви живете з цією “надвеликою річчю з назвою смерть”. Лише тоді існує новий початок.
Смерть — це завершення речей, до яких ви прив’язані: вашого майбутнього, вашого обличчя, ідеалів та будь-чого ще. Ви принесли цю далеку річ під назвою смерть до безпосереднього потоку життя, що і є завершенням вашої прив’язанності. Отже, смерть означає тотальне оновлення, оновлення ума, що схоплений минулим. Тож ум стає дивовижно живим, він не живе в минулому.
В дослідженні Крішнамурті завжди десь неподалік є щось, що не можна назвати, виміряти, щось, що не можна знати, або навіть пережити. Цей позачасовий стан без вибору є чимось, що Крішнамурті не бажає роз’яснювати, але в той же час визнає, що людство завжди шукало щось “поза”. Чи це “щось” досягається якимось відомим підходом? Крішнамурті каже, що ні:
Немає шляху до істини, незважаючи на всі філософії, тому що реальність непізнавана, не може бути названою чи помисленою. Лише свіжий, невиннний, молодий ум може пізнати що є істинним, і лише такому уму, що вільний від знаного, може прийти це неназване та непізнаване.
Можливо, якщо вам пощастить, вікно відчиниться і залетить легкий вітерець. Може і не залетіти — це залежить від стану вашого ума. Цей стан ума можливо зрозуміти лише самому, спостерігаючи за ним, втім ніколи не намагаючись його сформувати. Це означає спостерігати за ним без жодного вибору. Можливо, з цього безвибіркового усвідомлення відчиняться двері, і ви дізнаєтесь, що це за вимір, в якому немає конфлікту, немає часу, щось таке, що ніколи не можна висловити словами.
Крішнамурті
